icon clock22.05.2021
icon eye231
Історія Статті

Вони поклали власне життя за вільну і незалежну Україну

Селище Східниця має багату історію, але чи не найтрагічнішими були події першої чверті-середини ХХ ст. коли місцеве населення вело боротьбу на декілька фронтів – з польськими шовіністами, більшовицькими діячами КПЗУ, радянською та фашистською окупаційною владою.

Починаючи із березня 1931 р. в Східниці активно діяла сітка УВО та ОУН, яка відповідала масовими саботажними акціями щодо польського панування. Великого резонансу в селі набув напад коло Борислава на фінансистів нафтової фірми “Галіція” та успішний напад в Бориславі на польський “Банк Людови” 31 липня 1931 р. Члени ОУН забрали з банку понад 20 тис польських злотих. У серпні 1931 р. І.Матчак з Волі Якубової, Ю.Шевчук, І.Микича, Г.Дуба арештовано за підозрою у знищенні телеграфічних стовпів на шляху Борислав – Східниця. 23 грудня 1932 р., у час страти трускавчан В.Біласа і Д.Данилишина, в селі, які і в більшості сіл краю, задзвонили дзвони, взиваючи кожну українську родину вшанувати пам’ять героїв, що віддали своє життя за українську ідею[9]. До ОУН належали Б.Бобешко, С.Бобешко, Г.Голяк, М.Голяк, І.Дзюбак, М.Дмитришин, Й.Дуб, А.Дубленич, В.Дубленич, М.Дубленич, О.Дубленич, С.Журавчак, Т.Журавчак, М.Коцко, П.Концко, С.Мурак, Д.Слуцький, М.Слуцький, П.Шкумбатюк тощо. Серед членкинь ОУН потрібно виокремити М.Журавчак та А.Коцко. Активно відгукнулася молодь села на заклик Августина Волошина стати на захист Карпатської України. Серед добровольців, які пішли на Закарпаття були Й.Голяк, В.Наконечний, І.Дмитришин, М.Слуцький та ін. Дійшовши до Сянока хлопці дізналися про ліквідацію Карпатської України і були змушені повернутися назад.

24 вересня 1939 р. до Східниці прийшли більшовики. Наступного дня було скликано сільський мітинг на якому було обрано так звану “нову владу” – тимчасовий селищний комітет з 11 чоловік. Комітет очолили М.Ільницький, В.Мазур, О.Журавчак. У жовтні 1939 р. націоналізовано усі місцеві нафтові підприємства і на їх основі створено державний нафтопромисел №5, що увійшов до складу “Укрнафтовидобутку”. 24 березня 1940 р. сільський активіст Микола Ільницький був обраний депутатом до Верховної ради УРСР. 15 грудня 1940 р. Обрано селищну раду депутатів трудящих.

Припинили своє існування усі громадські організації та українські кооперативи. В підпілля пішли місцеві члени ОУН, дехто із них перейшов кордон. Розпочалися перші арешти, депортації та вивози до Сибіру. У бориславській тюрмі були замучені Любомир та Ярослав Дубики, брати Юрко та Володимир Свищі, Богдан Свищ (арештований 22.06.1941 р.), Роман Свищ. У Замартинівській львівській тюрмі загинув вихідець із Східниці, юрист, випускник Львівського університету Мар’ян Дубанівський. В 1940 р. у самбірській тюрмі був вбитий Іван Йосипович Журавчак (1920 р.н.). У березні 1940 р. арештовано і вивезено до Сибіру вчительку Марію Козловську. 22.06.1941 р. солдатами НКВД був арештований Матвій Петрович Журавчак. 25.06.1941 р. був депортований до Сибіру Михайло Свищ. Із 6-ма дітьми до Сибіру депортована Анна Шимков’яко. Більшовики арештували Марію Штуцкель, поляка Міхала Юревіча та Юзефа Юревіча. Наприкінці червня 1941 р. у бориславському будинку НКВД капітаном Забавою були вбиті Міхал Патко, Михайло Свищ, Володимир Свищ, Ярослав Михайлович Свищ[6].

Микола Ільницький не погодився відходити із радянською владою перед німецькою загрозою і протягом кількох днів переховувався на нафтопромислі. Незабаром він був спійманий та засуджений на 7 років. Повернувся у Східницю М.Ільницький уже після війни, працював оператором  на місцевому нафтопромислі.

Перші дні приходу німецьких військ населення Східниці зустріло з радістю та полегшенням. 30 червня член ОУН Михайло Голяк вивісив у центрі села синьо-жовтий прапор[1]. В селі створено український уряд, але вже у липні 1941 р. його діяльність німецькою владою була призупинена.

Разом з тим німецька влада пішла українцям на певні поступки. Розпорядження Генерального Губернатора від 5 квітня 1942 р., згідно з яким українське населення краю отримало право на святкові дні: Різдво Христове, Собор Пречистої Богородиці, Первомученика Степана, Новий Рік, Богоявлення, Благовіщення, Петра і Павла, Преображення, Успіння Пресвятої Богородиці, Рождество Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста, Святого Миколая, а також Велику П’ятницю, Світлий Понеділок, Світлий Вівторок, Вознесіння, Пресвяту Трійцю. Органи влади, керівники підприємств зобов’язувались надавати вихідний день всім українським службовцям та робітникам греко-католицького віросповідання. Учні звільнялись від занять. Право на вихідний день мали і власники крамниць, підприємці православного та греко-католицького обрядів.

Поступово розпочались відроджуватися товариства та кооперативні організації, які активно діяли до першого приходу більшовиків. Розпочалися масові вивози молоді на роботи до фашистської Німеччини. На примусові роботи забрано М.Бобешка (1925 р.н., відправлений 1942 р.), Н.В.Бобешко (1923 р.н., відправлена 1941 р.), Г.С.Бобешко (1922 р.н., відправлена 1942 р.), Д.М.Бобешка (1922 р.н., відправлений 1941 р.), Т.Бобешка, М.Дмитришина (1923 р.н., відправлений 1942 р.), Н.П.Дмитришин (1927 р.н., відправлена 1942 р.), М.М.Дмитришина (1923 р.н., відправлений 1943 р.), І.М.Дмитришин (1925 р.н., відправлена 1942 р.), О.Д.Дороша (1923 р.н., відправлений 1942 р.), Р.П.Дубленич (1920 р.н., відправлена 1942 р.), А.В.Журавчак (1929 р.н., відправлена 1943 р), С.Журавчак (1916 р.н., відправлена 1943 р.), Я. Журавчака (відправлений 942 р.), Р.С.Журавчак (1922 р.н., відправлена 1941 р.), К.П.Журавчак (1922 р.н., відправлена 1941 р.), Б.М.Журавчака (1919 р.н., відправлений 1942 р.), Д.Журавчака (1923 р.н., відправлений 1942 р.), Любомиру Ільницьку (1927 р.н., відправлена 1942 р.), Н.Журавчак, М.Журавчака, Р.Журавчака, С.Загірську, Н.Й.Коцко (1924 р.н., відправлена 1942 р.), О.Й.Коцко (1920 р.н., відправлена 1942 р.), С.Й.Коцко (1926 р.н., відправлена 1942 р.), Я.Й.Коцка (1927 р.н., відправлений.), О.Коцка, сестер Анну (1919 р.н., відправлена 1941 р.) і Марію (1926 р.н., відправлена 1943 р.) Миськів, Н.Г.Миськів (1923 р.н., відправлена 1941 р.), Г.Мищатин (1919 р.н., відправлена 1941 р.), А.В.Мищатин (1919 р.н., відправлена 1941 р.), А.Й.Петрушкевич (1924 р.н., відправлена 15.10.1941 р.), Г.Й.Петрушкевич (1924 р.н., відправлена 1941 р.), Н.Д.Пехів (1924 р.н., відправлена 1942 р.), М.Д.Пехіва (1926 р.н., відправлений 1941 р.), М.В.Проніва (1924 р.н., відправлений 1942 р.), Стефанію Степанівну Пронів (1916 р.н., відправлена 1942 р.), Д.Проніва (1924 р.н., відправлений 1942 р.), А.В.Рентюк (1926 р.н., відправлена 1942 р.), Р.М.Савчина (1922 р.н., відправлений 1941 р.), Мирослава Михайловича Савчина (1924 р.н., відправлений 1941 р.), І.В.Слуцьку (1926 р.н., відправлена 1941 р.), Р.В.Слуцького (1924 р.н., відправлений 1941 р.), О.Д.Соляника (1924 р.н., відправлений1941 р.), М.Стемпіцького (1923 р.н., відправлений 1942 р), Т.В.Стемпіцького (1922 р.н., відправлений 1941 р.), І.С.Стемпіцького (1911 р.н., відправлений 1941 р.), С.Стемпіцьку (відправлена 1942 р), К.Г.Томин (1911 р.н., відправлена 1943 р.), Стефанію Йосипівну Томин (1928 р.н., відправлена1942 р.), Йосипа Миколайовича Шкумбатюка (1922 р.н., відправлий 1942 р.).

Місцевих євреїв було зігнано в гетто і згодом розстріляно. 01.07 1941 р. німцями були застрелені: поляк Михайло Зівош (1897 р.н.), Михайло Симонович Лівош (1887 р.н.). 05.07.1941 р. був вбитий Петро Романович Слуцький (нар.16.05.1897 р.).

У 1942 р. через неврожай та конфіскацію хліба німецькими властями село, як і всю Дрогобиччину, охопив голод. 02.05.1942 р. від голоду померла Стефанія Журавчак (1923 р.н.). У 1943 р. місцевому війту Степану Бобешку та директору школи Мартину Айхлеру наказано відбирати місцевих хлопців до дивізії СС “Галичина”. До дивізії вступили: Дмитро Бобешко (загинув під Бродами), Євген Бодак (загинув під Бродами), Богенчук (загинув під Бродами), Осип Журавчак (загинув під Бродами), Богдан Дмитришин, Омелян Дмитришин, Петро Журавчак, Ярослав Копач, Дмитро Мандзяк, Роман Савчин, Михайло Баран, Василь Боб’як, Богдан Бобешко.

Важкою булла доля місцевого єврейства. Емануеля Росенхека (нар.06.09.1910 р.) відправлено у концтабір в Гросс-Росені. 10.02.1945 р. Його переведено до Бухенвальду. Жидам допомагали місцеві українці, які часто від цього страждали. Так, Іван Совал та його дружина Марія переховували у себе декілька єврейських жінок та дітей. За це їх арештували і до Стрия де і було розстріляно у квітні 1943 р. Р.Тарнавський та О.Микулич зазначають, що їх відправили до констабору в Освєнцімі. Євреїв відправили до концентраційного табору в м.Бєлжець[7].

В 1943-1944 р. на теренах Бориславського нафтового регіону діяли більшовицькі патризанські загони Шукаєва та імені Залізняка, але якоюсь активністю вони не відзначалися. Єдиним досягненням червоних партизанів стало знищення місцевої електростанції, резервуарів з допливом та нафтових вишок[5]. Протягом короткого часу в околицях Східниці перебували партизанські загони Сидора Ковпака, які під тиском воїнів УПА були змушені безславно покинути українські Карпати.

         У 1944 р. усі українські землі знову опинилися під владою більшовиків. 8 серпня 1944 р. у Східницю увійшли солдати 14 стрілецької дивізії, яка входила до складу 4-го Українського фронту. Першим благом “визволителів” став примусовий набір до війська. В армію набирали усіх тих, хто міг носити зброю. Мобілізованих без жодної підготовки одразу ж висилали на фронт. Часто бувало так, що зброю мала лише перша лава наступаючих, а інші мали її підбирати в полеглих. Ясно, що при такій практиці годі говорити про нормальну мобілізацію. Це було планове винищення західноукраїнського населення. До села після таких мобілізацій поверталися важкопоранені червоноармійці, якими ніхто не опікувався. Досить часто вони не заставали своїх родин, які були або винищені або депортовані до Сибіру. Знаючи про таку ситуацію населення ховалося по схронах, приписувало собі роки, калічилося чи втікало у ліси.

Із 68 примусово забраних до лав Червоної армії на фронтах загинуло 35 чоловік. 12 односельців нагороджені бойовими орденами та медалями[4].

         Наступним лихом для українського села стали накладені радянською владою контингенти хліба та м’яса, які непомірним ярмом лягли на плечі селянина. Одночасно відбувалося відновлення колгоспів, що практично вело до відновлення панщини по 17-18 годин денно.

         У селі введено т.зв. “лісові норми”. Так, наприклад, на село накладено обов’язок нарубати впродовж місяця 1000 – 1200 кубометрів лісу. На власників індивідуальних господарств, окрім контингентів здачі хліба та м’яса, накладено також грошові податки. Пересічний галицький селянин, який володів 2-3 га землі, мав сплачувати 2-3 тис. крб. щорічно. У квітні і травні 1945 р. усі селяни були змушені “добровільно” підписати “Позику Перемоги” щонайменше на 100 крб. Тих, які відмовлялися, арештовували й звільняли лише після її підписання.

         Постійне недоїдання, нужда, нестача спалених в воєнні роки жител, постійні військові акції призвели до пошесті плямистого й черевного тифу. Протягом 1944 – 1945 рр. тиф шаленів у карпатських і прикарпатських селах, а влада фактично нічого не робила для його подолання. Окрім того, вона всіляко сприяла поширенню пошестей серед населення.

         Зміни торкнулися і культурного життя села. Відновлені під час війни товариства “Просвіта” та “Сільський господар” знову були ліквідовані. У школі введено обов’язкові предмети з марксизму-ленінізму, історії ВКП (б) та російської мови. Нищівний удар було нанесено й українській церкві, що врешті-решт призвело до ліквідації УГКЦ.

На 1945 р. Східниця адміністративно належала до Бориславського р-ну Дрогобицької області. На квітень 1945 р. першим секретарем ГК КП(б)У був Даниленко. Начальником ГО НКВД Меркулов, а в 1946 р. на цій посаді перебував Пільніков. Посаду начальника ГО НКГБ займав Зубков.

У 1944 р. від рук солдатів НКВД загинули східничани Стах Лесюк (1903 р.н.), Михайло Лесюк (1919 р.н.). 21.04.1945 р. загинула місцева жителька Ольга Оношків (1898 р.н.) та Едвард Паперковський (1899 р.н.). Від вогнепальної рани у 1945 р. помер моторист 5-го нафтопромислу В.І.Мазур (1896 р.н.). Невідомі у ніч на 07.06.1947 р. задушили Івана Назаровича Начоса (1925 р.н.).

Місцевими повстанцями 16.11.1945 р. у Східниці був вбитий поляк, водій 5-го нафтопромислу А.Б.Коваль. 17.09.1946 р. вбитий росіянин, механік автоколони 5-го нафтопромислу І.С.Анасімов[8]. 12.07.1947 р. був вбитий водій нафтопромислу С.Л. Мазоренко (1924 р.н.). Бійцями УПА були вбиті місцеві поляки В’ячеслав Пітровський (1930 р.н., вбитий 08.10.1944 р.), Едвард Помірковський та його жінка, які допомагали органам НКВД. Бійцями УПА за співпрацю з НКВД також була знищена польська родина Зігмунда Шерерта.

В лавах УПА воявали такі східничани: І.Біляк, Є.Войтович, Є.Горфіняк, Є.Дмитришин, Й.Дуб, Б.Дубик, М.Дубленич, О.Дубленич, Я.Дубленич, П.Журавчак, П.Коцко, В.Мазур, С.Мурак, Я.Пронь, Р.Савчин. Велику допомогу місцевим повстанцям надавали Наталія Бермес, Ірина Дуліб’яник, Наталія Данилюк, Євгенія Дмитришин, Ірина Дмитришин, Магда Журавчак, Катерина Журавчак, Анна Коцко, Євгенія Кулинич, Марія Пронь та багато інших. Допомагав продуктами місцевим повстанцям господар Михайло Дмитришин. Секретар селищної ради Степан Журавчак постійно інформував місцевих підпільників про облави та інші каральні заходи, які готують місцеві стрибки та органи НКВД.

Потрібно зазначити, що повстанці не зачіпали вчителів та інших жителів Східної України та поляків якщо вони не співпрацювали з органами НКВД та займалися своєю роботою (фельдшер Бунцев, вчителі Юрченко, Безлюдна, Гесур та ін.).

         Щоб позбавити українських партизанів народної підтримки радянська влада відновила уже випробувані методи терору: безупинні труси, арешти, вивози на Сибір, вбивства, винищення “куркульських господарств”, прилюдні катування підозрюваних у “націоналізмі” тощо. Найстрашнішим було те, що в цьому їй допомагали наші односельці. Так, у ніч з 6 на 7 лютого 1946 р. коло нафтових промислів селища солдатами 130-го полку НКВД був затриманий Лех Василь Пилипович. Після допиту останній погодився показати місцеві повстанські криївки. 7.02.1946 р. опергрупа ГО МВД і 20 бійців 130-го полку і Лех, який показував дорогу, провели спецоперацію в ході якої було знищено 2 повстанські криївки та вбито 7 повстанців. Серед убитих були ройовий “Мазепа” і повстанець “Моряк”. Хорта Михайла затримано[2].

Чи не найбільшого резонансу в селі набули події пов’язані з українізованою польською родиною Войтовичів, яка постраждала через участь у повстанському русі Євгена Войтовича. Його батько Лєон Войтович з жінкою, дітьми Левком, Ілоною, Стефою й Ярославом був заарештований і згодом вивезений до Сибіру. Під час вивезення, наймолодшому сину Славку вдалося утекти й він переховувався у заміжньої сестри Ольги Осередчук. Із заслання вдалося утекти і Розалії Миколаївні Войтович. 15.07.1947 р. її знову було заарештовано і засуджено на 5 років тюрми. Вона померла 05.01.1947 р. в обласній лікарні МВД при пересильній тюрмі м.Львова. Похована на колишньому Личаківському цвинтарі у Львові, могила №3.

Учень східницької школи Ярослав Войтович на псевдо “Тарасик” (22.08.1929 р.н.) був арештований (06.10.1945 р.), а після відмови видати місцезнаходження свого брата Євгена жорстоко закатований стрибками та бійцями НКВД в лісі Чертіж. Лице закатованого було обпалене вогнем, пальці поломані, а на грудях нараховано 18 отворів від автоматної черги. Убитого 09.10.1945 р. ховали цілим селом, як героя.

Войтович Євген, брат Ярослава був активним учасником повстанського руху. Серед побратимів відомий під псевдами “Коваль”, “Соловій”, “Нечай”. За неперевіреними вістками, його боївка ще діяла на початку 50-х рр. ХХ ст. Загинув повстанець під час переходу на Захід. За версією М.Базара, повстанець загинув під час облави в с.Гаї Нижні у 1951 р.

Рідна сестра Євгена, Ольга Осередчук також арештована, він неї відібрали її трьохрічну дитину. Перебувала в ув’язнені спільно із Гресько Софією. Чоловік опинився за кордоном.

Серед учасників полювання на Євгена і тих, хто закатував його брата Ярослава були місцеві стрибки Журавчак Мирослав Юркович, Журавчак Михайло Миколайович та Журавчак Ярослав Степанович.

Журавчак Мирослав Юркович убитий у верхньому кінці села коли пішов на весілля до Наталії Пов’язко. Серед месників були Федір і Василь Суботяки, Кухар (усі із Орова) та Ваврик (із Тустанович)[3].

Керував убивством Ярослава Войтовича головний місцевий стрибок Журавчак Михайло Миколайович. Згодом був убитий із засідки в лісі “На Ділу”. Ще один учасник розправи, Журавчак Ярослав Степанович був убитий із засідки в каплиці у Лужках. Серед інших односельчан-стрибків потрібно назвати поляків Сувалу Войтика та Юзя.

Прославилися місцеві стрибки іншими “подвигами”. Прийшовши до Ганни Журавчак, матері секретаря селищної ради, вони забили її до смерті дверним замком. 02.05.1952 р. стрибками був вбитий Осип Михайлович Журавчак (нар.14.02.1919 р.). Стрибки неодноразово ходили “На діл” (між Бориславом і Східницею) і під маркою УПА грабували селян та ґвалтували жінок сусідніх сіл, які йшли чи поверталися із базарів Борислава та Східниці.

Побратимом і родичем Є.Войтовича був Степан Мазур. Начальник місцевого ГО МГБ Зубков і дільничний Ступін переконали останнього підсипати Є.Войтовичу снодійне. Така нагода трапилася у серпні 1947 р. Однак Євген і його побратими кави із снодійним не випили, а під час бою із солдатами МГБ зуміли втекти й важко поранили стрибка Стрельченка. Під час сварки з карателями С.Мазур ударив Зубкова та втік. Повернувшись він зголосився до міліції, і, не знайшовши жодного виходу з незавидного становища, вчинив самогубство.

В 1946 р. загони НКВС за активного сприяння місцевих сексотів та стрибків знищили багатьох місцевих підпільників. У перестрілці загинули Б.Дубик, С.Мурак. Й.Дуб та П.Коцко були повішені коло сільського клубу для впізнання. У криївці підірвали себе гранатами брати Микола та Олекса Дубленичі. Останніх протягом трьох днів виставляли коло сільського клубу, а стрибок Юзьо хизувався своїми подвигами та вагомим внеском у знищенні повстанців. Захоплені живими і заслані до Сибіру М.Баран, Я.Дубленич, П.Журавчак.

Протягом 1944-1950 рр. до Сибіру були вивезені Мартин Устинович Айхлер, Лев Войтович, Микола Данилюк, Іван Дзюбан, Дмитро Дубленич тощо.

Підводячи короткий підсумок відзначимо, що Східниця повторила долю більшості західноукраїнських сіл, але так і не змирилося з польським, німецьким та радянським окупаційним режимом, що й вилилося в національно-духовному відродження села на початку 90-х рр. ХХ ст.

Василь МЕНЬКО, східничанин

Знімки з відкритих архівних джерел

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *