Минуло вже не так багато, і не так мало – 40 років від часу аварії на Чорнобильській АЕС. Для тих, хто бачив її наслідки на власні очі, ці спогади не зітруться з пам’яті ніколи.
Михайло Бігун – ліквідатор 1 категорії, лікар-терапевт, зареєстрований мешканець Підбужа, який у червні 1986 року був направлений у зону відчуження як ліквідатор. Історія цього чоловіка не героїзм у кіношному сенсі. Це щоденна робота, тривога, дивні деталі, які назавжди закарбувалися в пам’яті. Серед них – рожеві калюжі після дощу, які ставали тривожним нагадуванням: небезпека поруч, навіть якщо її не видно.
Христос Воскрес! Михайле Івановичу, вдячна, що погодились на розмову!
Воїстину Воскрес! В свою чергу дякую за цікавість і пам’ять про нас, ліквідаторів-ветеранів.
Розкажіть про своє життя до 1986 року. Як Ви дізналися про аварію?
Народився я дуже давно і дуже далеко – в Сибіру, в Кемеровській області, в шахтарському місті Анжеро-Судженськ. Там минуло моє дитинство, закінчив початкову школу. Моїх батьків депортували туди з Сокальщини (зараз Шептицький район) . У 1964 році ми повернулися в Україну. Тут я закінчив школу, медучилище, служив в армії, а згодом навчався у Львівському державному медичному існтитуті (1982 р.) за спеціальністю “Лікувальна справа” . Опісля по скеруванню приїхав у Дрогобич. Це був 1981 рік. Працював лікарем швидкої допомоги. Тут одружився з прекрасною жінкою Світланою, яка родом з Підбужа. У нас там є власна домівка. Часто туди навідуємось. Якщо розповідати про роботу, то спершу у період 1981-1992 років працював лікарем швидкої. З 1992 по 2017 роки був головним лікарем Дрогобицької міської централізованої поліклініки. Від 2017 і до сьогодні обіймаю посаду заступника директора з ЕТН (експертизи тимчасової недієздатності) КНП “Дрогобицька міська поліклініка” ДМР. Ціле життя тут. Це мій другий дім.
Памятаю випадок. Наприкінці квітня – на початку травня 1986 року, я вперше зіткнувся з наслідками аварії. Ми отримали виклик на вокзал. Прибули переселенці із зони. Це була сім’я – мати з двома дітьми. Ми приїхали, надали їй допомогу. Після контакту з ними, повернувшись на базу, ми буквально витрушували свій одяг від страху. Паніка була дуже сильною. Це ж радіація.
Як саме Вас залучили до ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи? Це було добровільне рішення чи виконання наказу?
Ні, добровольців в той час майже не було. Це був наказ. Мені було 33 роки, я працював на швидкій. Нас викликав головний лікар і повідомив, що потрібно їхати на три тижні. Страх був у всіх. Молоді люди, кожен мав сімʼю, дітей, батьків… Ми розуміли, що їдемо не на відпочинок.
Яким був перший день у зоні? Що найбільше запам’яталося?
Нашу бригаду відправили в Бородянку. Там нас розділили по різних селах і ФАПах. Я потрапив у село Дружнє. Там був фельдшерсько-акушерський пункт, де ми спочатку й жили, а згодом нам виділили квартиру.
Зовні нічого не видавало небезпеки. Була гарна сонячна погода, усе виглядало звично. Але люди були знервовані, неспокійні, особливо ті, яких переселили з Припʼяті. До Чорнобиля було приблизно 30 кілометрів по прямій.
Нам суворо забороняли перебувати на сонці, їсти місцеву їжу, пити воду. Памʼятаю, якраз достигала трускавка, така гарна, одна в одну. Люди пригощали і ми інколи закривали на це очі… грішили.
Найбільше мене вразило те, що після дощу калюжі були рожевого кольору. Це виглядало дуже незвично й навіть тривожно. Ми розуміли, що це вплив радіації (якісь частинки, альфа, бета) відбувалися певні реакції. Ті рожеві калюжі ніби повертали нас у реальність і нагадували: небезпека поруч, навіть якщо її не видно.
Якою була Ваша робота там?
Наша робота полягала в щоденних подвірних обходах. Ми заходили практично в кожен двір, спілкувалися з людьми, оглядали їхній стан здоров’я. Обов’язково міряли артеріальний тиск, температуру, розпитували про самопочуття, скарги, збирали анамнез (тобто історію хвороби кожного пацієнта).
Багато людей там були переселенцями з районів біля Прип’яті. Вони перебували в стані тривоги, невизначеності, часто не до кінця розуміли, що з ними відбувається і чого чекати далі. Тому наша робота була не лише медичною, а й певною мірою психологічною. Треба було заспокоїти, пояснити, підтримати.
Ми приймали рішення: чи потрібно людині робити додаткові аналізи, чи є підстави для госпіталізації. Якщо були покази, скеровували далі. За весь час нашого перебування випадків госпіталізації було небагато (до 5 випадків), але кожен із них вимагав уваги і відповідальності.
Загалом, якщо дивитися з боку, робота виглядала як звичайна медична рутина. Десь така, як і в мирному житті. Але різниця була в тому, що все це відбувалося на фоні постійного відчуття небезпеки.
Що було найважчим під час перебування в зоні? Чи пам’ятаєте момент, який найбільше закарбувався у пам’яті? Чи були випадки страху або паніки серед ліквідаторів і як Ви підтримували одне одного?
Найважчим був психологічний стан. Це постійне внутрішнє напруження, тривога, яка не відпускала ні на хвилину. Ти ніби працюєш, виконуєш свої обов’язки, все робиш правильно, але десь всередині постійно сидить думка: ти в небезпечному місці.
Не було якихось різких подій чи паніки щодня. Швидше навпаки, зовні все виглядало досить спокійно. Але саме це і тиснуло: невидима загроза, яку ти не можеш відчути чи побачити, але знаєш, що вона є.
І водночас траплялися моменти, які запам’ятовуються на все життя. Якось йдемо селом, бачимо чоловіка, який косив траву звичайною косою. Підійшли, розговорилися. Йому було 95 років. Почувався добре, був активний, працював. Це справило дуже сильне враження. В такому віці, в таких умовах і така життєва сила. Це був дуже символічний момент: попри все, життя триває. І, можливо, саме такі речі допомагали триматися і нам.
Як участь у ліквідації вплинула на Ваше здоров’я? Коли вперше відчули наслідки опромінення і чи отримуєте сьогодні належну медичну допомогу як ліквідатор?
Абсолютно здорових людей, як то кажуть, не буває. Але до участі в ліквідації я справді почувався фізично здоровим, жодних серйозних проблем не мав. Поки перебував у зоні теж усе було ніби нормально. Перші зміни почали з’являтися вже пізніше, орієнтовно через два-три роки після повернення. Спочатку це були перепади артеріального тиску, головокружіння, загальна слабкість. З часом ці симптоми не зникли, а навпаки поступово переросли у неврологічне захворювання.
Але тут важливо розуміти: немає такого чіткого розмежування, щоб можна було однозначно сказати – це сталося саме через Чорнобиль. Можливо, ці проблеми могли з’явитися і без того, просто пізніше. Я не можу категорично стверджувати: «Я поїхав у Чорнобиль і тому захворів».
Але перебування в зоні відчуження могло це пришвидшити. Бо до того часу я справді був абсолютно здоровий молодий чоловік. А там інше середовище. Ми дихали тим повітрям, пили воду, контактували з усім навколо. І цей вплив, навіть якщо він не проявляється одразу, з часом дає про себе знати.
Як змінилося Ваше життя після повернення додому? Як зустріли рідні та оточення? Чи важко було повернутися до звичного життя?
Після повернення ми обов’язково проходили обстеження на рівень радіоактивності. Кожного перевіряли індивідуально за допомогою дозиметра. Але, якщо чесно, це все виглядало досить формально. Кожному говорили одне й те саме: «Все добре». Нікому не пояснювали реального стану, не давали жодних конкретних довідок. Фактично кожен із нас просто підписував папір, що обстеження проведене і що все в нормі. І на цьому закінчувалося. Повірте, ті теплі обійми рідних людей здавалися сильнішими й безпечнішими за будь-що. Це було найважливіше – повернутися додому живим і побачити своїх близьких.
Після нашого повернення одразу формували наступні бригади і відправляли їх у зону. Така ротація тривала ще приблизно пів року, десь до осені 1986 року. Люди їхали один за одним, змінювалися, виконували свою роботу. А потім поступово ці поїздки припинилися.
Як, на Вашу думку, держава та суспільство сьогодні ставляться до ліквідаторів? Чи відчуваєте вдячність? Що, на Вашу думку, потрібно змінити в системі підтримки?
Сьогодні ситуація така, що в країні є дуже багато болю, втрат і нових трагедій. Повномасштабна війна, людські жертви, постійна напруга – усе це природно відсуває події минулого на другий план. Тому з кожним роком про ліквідаторів згадують усе менше. Це зрозуміло. Згідно із чинним законодавством, ліквідатори мають певні пільги та соціальні гарантії. Формально підтримка існує. Про нас згадують двічі на рік – у день річниці Чорнобильської катастрофи та в День ліквідатора (14 грудня). У ці дні звучать слова подяки, проводяться заходи, вшановують пам’ять.
Але якщо говорити відверто, то в повсякденному житті ця увага не завжди відчутна. І водночас – ніхто нічого не вимагає. Ми розуміємо, в яких умовах живе країна зараз.
Найважливіше – людське ставлення, пам’ять і повага. Бо з кожним роком нас стає все менше і менше. Дуже важливо, щоб ця історія не зникла разом із нами.
Що стосується змін то, напевно, система підтримки має бути більш живою і реально відчутною, а не лише на папері. Особливо в питаннях медичного забезпечення та уваги до стану здоров’я ліквідаторів. Але загалом – ми люди свого часу. Ми зробили те, що повинні були зробити.
Як вважаєте, чому важливо пам’ятати про Чорнобильську катастрофу сьогодні? Що б хотіли передати молодому поколінню? Чи розповідаєте свою історію дітям і внукам?
Якщо чесно, вважаю, що пам’ятати про Чорнобильську катастрофу потрібно всім. Особливо тим, хто несе відповідальність за подібні об’єкти (керівникам, інженерам, спеціалістам у сфері ядерної енергетики). Саме вони мають робити все можливе, щоб така трагедія більше ніколи не повторилася.
Це питання відповідальності, професійності і контролю. Реактори повинні бути надійними, технології безпечними, а люди, які з ними працюють, кваліфікованими спеціалістами. Обов’язково має бути врахований міжнародний досвід, щоб помилки минулого не повторювалися.
Якщо говорити про молоде покоління, то їм важливо розуміти головне: навіть ті речі, які здаються далекими або абстрактними, можуть мати дуже реальні наслідки. І що відповідальність – це не просто слова, а конкретні дії, від яких залежить життя людей.
Звичайно, я розповідаю свою історію дітям і внукам. Вони слухають, цікавляться. Це вже інше покоління, інше сприйняття, але пам’ять передається саме так через особисті історії. Відверто кажучи, мені й самому було б цікаво ще раз побачити ті місця. Я б навіть зараз поїхав подивитися.
І останнє. Якби можна було повернутися у 1986 рік, Ви б поїхали?
Так. Якби можна було повернутися у 1986 рік і постало б таке саме питання – я б знову поїхав. Бо тоді це був не вибір у звичайному розумінні, а обов’язок, який потрібно було виконати. Звісно, сьогодні сприйняття вже інше. З віком приходить більше розуміння і менше страху.
Михайле Івановичу, завдяки Вам і десяткам тисяч таких самих людей тоді вдалося зупинити ще більшу біду. Дякую за мужність, за витримку і за те, що не відвернулися в найважчий момент. Ми пам’ятаємо.
Розмову вела
фахівець з інтерв’ювання Східницької селищної ради
Христина КАЦЮРИН
