Вóйна русcко-українська під фаною червоною

Заздрю людям, які сприймають теперішню війну спокійніше, згадуючи про те, що насправді війна триває вже від чотирнадцятого року. Заздрю їхній наївності і їхньому життєвому досвіду, які в такому разі передбачають, що до чотирнадцятого року був мир. Найобізнаніші, щоправда, вдаються до історії, пам’ятаючи про усі виразні українсько-російські війни за багато століть. Але і цей перелік війн не заперечує блаженних мирних часів.

Бо моя війна на цьому керунку почалася у шестирічному віці. І – нехай гібридна – не припинялася на жодні періоди оперативного перемир’я. Від дитинства вона не давала розслабитися. Завжди вимагала додаткових зусиль. Додавала певного екзистенційного драйву. Спонукала до вивчення стратегм, добавляла гнучкості і наповненості рухам. Перетворювала життєву стратегію на змістовну перспективну ідею – вистояти, не відступити. І насолоджуватися кожним моментом вивищення своєї мови, своїх архетипів. Ця війна не передбачала старань щодо просвітління супротивника, переманювання його у свій табір. Віртуті мілітарі полягала у власному просвітлінні. Тобто, всеохопній певності в тому, що окрім внутрішньовидової конкуренції Бог придумав міжвидову. А головним її критерієм є здатність до експансії. Не просто втримати свої ареали, але безстрашно заходити на чужі, витісняючи конкуруючий вид із можливих ланцюжків живлення.

Такий шлях, між іншим, зовсім не означає відмову від радості, насолод і визначних моментів життя, які стають кількома найгарнішими споминами (секрет у тому, щоби спомини сприймати не як втрату чогось, а як солодкий  набуток, минуле – це те, що вже маєш, а не те, що мусиш ще раз відтворити).

Експансійна енергія русскіх фізично вища. Відповідно, війна на перших фазах життя набувала дефензивного (оборонного) характеру. Коли вчасно подбати про всі оборонні заходи і конструкції, то русска експансія перетворювалася на ще один штам вірусної інфекції, яка живе собі поруч, не долаючи імунних бар’єрів.

Десь у десять років – розумію, що говорю про лагідну Галичину, хоч і наскрізь заражену у той час цими експансіоністами – вже ніякої травматичності меншовартісної породи дітей ми не зазнавали. На війні як на війні. Не шукатися, а переслідувати. Ідіоти комічні, коли їхня дрезина виїжджає на завантажену трафіком колію з метою гіперконтролю.

Всі ці руссинята, які стріляли мєлочь, не давали пройти через якийсь двір, перейшли через адекватне протистояння між українськими і російськими школами. Нас називали рагулями і биками, але ми тримали цілі центрові райони. Боже, скільки всіляких дрібниць, деталей, нюансів наповнили собою це протистояння. Там були літні урбаністичні ландшафти, гарні дівчата обох народів, сильні і метикуваті хлопці. Батьки різної віри наполягали на своєму. Вчителі, більше чи менше залучені у війну. Затирання родової пам’яті і різноманітне роз’ятрювання.

Врешті я ніколи не говорив з русскими по русскі. Зрештою, найбільшим воєнним компромісом, який може видатися ілюзією миру, була така міжвидова гібридизація, що кожен може говорити по-своєму. Діалог такого ґатунку хоч і виглядає квінтесенцією габермасівської комунікативної дії, насправді є набубнявінням безперервної війни. Тієї, в якій я живу ціле своє життя. І яка буде продовжуватися на наших теренах незалежно від того, якими воєнно-політичними домовленостями закінчиться гаряча війна, що почалася у двадцять другому… Що не заперечує можливості і навіть необхідності повноти життя.

Тарас ПРОХАСЬКО, zbruc.eu 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *